Савія налила у чашу оксюгали, подала Скіпурові. Він потримав її трохи на розчепірених пальцях і передав Агалові. Хлопець зрозумів цей царський жест доброзичливості, відпив трохи, відчувши приємну, солодкувату терпкість напою, і передав чашу дівчині. Та подивилася вдячно, зробила лише ковток і повернула чашу — вони ніби зміцнили свій союз.

Агал допив оксюгалу, лишивши на денці кілька краплин. Він струсив їх на підлогу в жертву богам і знову наповнив чашу. З поклоном передав цареві.

— Не чекав, що цей день стане для мене таким, — мовив Агал, віддано дивлячись на Скіпура. — Я запам’ятаю його на все життя.

— У молодих так багато щасливих днів, — відказав Скіпур і спорожнив чашу. — Все життя попереду, й кожен день віщує щось нове. І тільки в кінці життя починаєш розуміти, як не цінуємо ми час і як мало нам відведено.

— Ти не такий вже й старий, — заперечив Агал, хоч Скіпур з його сивими скронями та зморшкуватим обличчям здавався йому справжнім дідом. Але поки людина може тримати в руці меч та за сто кроків влучати у ворога стрілою, вона вважається воїном. Скіпур же не простий воїн, цар править підданими, поки боги не покличуть його до себе. Нехай же Скіпурові дні будуть незліченними!.. Бо йому, Агалові, добре з Савією, степу вистачить на всіх! Якщо Скіпур накаже, він з частиною воїнів помандрує на північ, завоює нові простори для царства, бо все навколо мусить підкорятися скіфам — нема в світі могутнішого племені.

Він так і сказав Скіпурові, але той лише похитав головою і пояснив, що замолоду думав приблизно так само: снив новими просторами й царствами, проте для чого вони, коли коням вистачає корму і в степах поблизу Понту Евксинського. Далі на захід сонця, кажуть, починаються гори, і, якщо навіть помандрувати туди, то зі сходу прийдуть нові племена. Тепер вони не насмілюються з’являтися в тутешніх краях, тремтять перед скіфами, але, дай їм волю, швидко наберуть сили, а це вже не діло… Кожному своє, так уже заведено богами, й не йому міняти порядок.