Із степу війнуло запахом полину, почулося кінське іржання, і Агал побачив, що з вибалка до північних воріт скачуть вершники. Підганяючи втомлених, запінених коней, вони махали руками і щось кричали. Сторожа заворушилася біля воріт, і Агал поспішив туди.

Ще здалеку хлопець почув таке, що ледь не скотився із стіни крутими сходами. Це ж справді новина, і, якщо вершники не помилилися, їде… Але яка може бути помилка! Один з вартових уже побіг оповістити архонтів, а їх ніхто не наважиться турбувати без поважних причин.

Агал поспішив додому: негоже зустрічати царя в буденному одязі. Та й треба поділитися звісткою з Понтаклом — той здебільшого вже сидить удома, постарів і лише зранку навідується до майстерень за міською стіною, тепер там порядкує старший Понтаклів син Анаксагор, і раби слухають його, як господаря. Анаксагор знає справу не гірше за батька, йому відомі всі секрети обробки металу, бронза й срібло оживають у його руках, та все ж поштиво вислуховує Понтаклові поради. Принаймні- Агал ніколи не чув, щоб Анаксагор сказав щось наперекір чи заперечив — на те Понтакл і старійшина роду, він понад тридцять років карбував благородні метали й недаремно вважається одним з кращих ольвійських майстрів. Та хіба тільки ольвійських? Навіть афінські купці охоче купують його вироби.

Понтакл сидів у затінку внутрішнього двору, чи то дрімав, чи просто замислився, певно, все ж не спав, бо, почувши легкі Агалові кроки, підвів голову й зиркнув гостро — зовсім ще живими й не старечими очима. Він не спитав нікого, хоч і побачив хвилювання на хлопцевому обличчі. Для чого питати — сам скаже… Та й які новини він може принести? Життя в Ольвії тече одноманітно, день схожий на день, і найбільша неприємність, котра може порушити спокій та рівновагу Понтакла, це коли раб не догледить за плавильною піччю… Що ж, таке буває… Понтакл за довгі роки звик ставитися до цього спокійно, просто раб одержить по заслугах — двадцять чи тридцять батогів: наступного разу буде уважніший.