Але те, що Понтакл почув од Агала, примусило старого грека одразу підвестися.

— Хітон!.. — наказав. — Скажи, щоб принесли мені новий хітон і сандалії…

Хлопець не дослухав: це траплялося рідко, все розмірене ольвійське життя вимагало непоспішливості, принаймні зовнішньої, однак мусив поквапитись, бо Скіпур з воїнами, може, вже зовсім близько, і Агал не простив би собі, якби здалеку не побачив куряву, зняту копитами скіфських коней.

Агалова тривога виявилась даремною — він прибіг до північних воріт один із перших, захекався і довго ще стояв на стіні, вдивляючись у степове марево. Нетерпляче переступав з ноги на ногу… Нарешті над вибалком за виноградниками з’явилися списи, прикрашені яскравими знаменами, й на дорогу виїхали перші вершники.

Скіпура серед них не було. Скакали дозорні — досвідчені воїни в кінчастих повстяних шоломах, озброєні акінаками й списами, а неподалік їхав осібно вершник з довгою сивою бородою на білому високому бахматі, в пурпуровому плащі, який спадав жеребцеві на круп. За ним гнали коней і піднімали пилюгу ще з десяток вершників також у плащах, але не таких довгих і розкішних.

Передні вершники спішилися біля самих воріт, двоє з них допомогли злізти з коня сивобородому, розступилися, даючи дорогу, але той не зрушив з місця — стояв і пильно дивився на поважних ольвійських громадян у білих хітонах: стискав вузлуватими пальцями золоте руків’я акінака, немов ось-ось збирався вихопити його, і ледь помітна усмішка грала на його вустах.

Вперед виступив Демагор — найстаріший з архонтів. В Ольвії його боялися і поважали, й не тільки за багатство й високе становище. Він мав справді гострий розум, і без нього не приймалося Жодне важливе рішення. Демагор був за мир із скіфами. Рада архонтів навіть дозволила Скіпурові збудувати палац в Ольвії. За останні мирні роки значно розширилась торгівля з кочівниками, і поважні ольвіополіти, набиваючи гаманці золотими й срібними монетами, відчували всі переваги такої політики.