Крик поганих розтинається! Сам тільки Ізяслав, син Васильків, Подзвонив мечами своїми гострими У шоломи литовські. Приголубив він славу ратну Діда свого Всеслава, А самого його під щитами багряними Литовські мечі приголубили. І сходив він кров’ю юною, Сам собі слово промовляючи: «Дружину твою, княже, Укрили птиці крилами, Звірі її кров полизали». Не було там брата Брячислава Ані другого, Всеволода, Сам-один зронив він перлову душу Крізь золоте намисто. Голоси жалобою лунають, Навкруги веселощі примовкли, Трублять труби городенські. Ярославе і всі внуки Всеславові! Преклоніть ви свої корогви, Укладіте в піхви мечі оганьблені: Втратили-бо ви дідівську славу! Ви своїми чварами Зачали наводити невірних На землю Руську, На життя Всеславове! Що ж то була за наруга Через лихі усобиці Від землі Половецької! На сьомім віці Трояновім Метнув князь Всеслав жереб На дівчину, йому любу. Сів він на бистрого коня, Помчався до Києва-города, Діткнувся кінцем списа До золотого столу київського. Поринув він лютим звіром Серед ночі темної Із города Білгорода, Окрився млою синьою, А вранці-рано Відчинив сокирами браму новгородську, Розбив славу Ярославову, Скочив вовком до Немиги з Дудуток. Не снопи кладуть на Немизі, — Кладуть голови молодецькі, Молотять ціпами булатними, Стелять на току життя, Одвівають душу від тіла.