Береги криваві немизькі Не добром-збіжжям засіяні, — Засіяні кістьми синів руських. Всеслав-князь людей судив, Городи мирив із князями, А сам вовком серед ночі темної Вибігав із города з Києва, До півнів сягав Тмутороканя, Вовком путь перебігаючи Великому Хорсові. Йому в місті Полоцьку Дзвонили дзвони до заутрені, У святій Софії раннім-рано, А вже в Києві він чув той дзвін. Віща душа була В тілі його молодецькому, А не раз, не два біди зазнавала. Тим же то Боян віщий І склав колись мудру приповідку: «Ні мудрому, ні меткому, Ні за пташку прудкішому Суда божого не минути!» Ой і стогнати землі Руській, Колишні часи і князів колишніх Пригадуючи! Не можна ж було прикути Того старого Володимира До гір київських! Стали-бо корогви Одні Рюрикові, інші — Давидові, В різні боки вони розвіваються, Списи співають на Дунаї! * * * Ярославни-княгині чути голос. Як та чайка-жалібниця, Стогне вона вранці-рано: «Полечу, — каже, — зозулею по Дунаю, Умочу бобровий рукав У Каялі-ріці, Обмию князеві криваві рани На тілі його дужому!» Плаче-тужить Ярославна Вранці в Путивлі на валу, Словами промовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господарю, силою вієш? Чому мечеш ворожі стріли На крилах своїх легких Проти воїнів мого милого? Чи то мало тобі шугати під хмарами, Кораблі на синім морі гойдаючи? Чому, господарю, по ковилі срібній