Розсіяв ти мої радощі?» Плаче-тужить Ярославна Вранці в Путивлі на валу, Словами промовляючи:, «О Дніпре-Славуто! Пробив ти кам’яні гори Крізь землю Половецьку, Гойдаєш кораблі Святославові, До полків несучи Кобякових. Принеси ж ти, господарю, До мене мого милого, А не слала б я сліз йому ревних На море пораненьку!» Плаче-тужить Ярославна Вранці в Путивлі на валу, Словами промовляючи: «Сонце світле, трисвітле! Для всіх ти тепле і красне! Чому ж, сонце-господарю, Простерло гаряче своє проміння На воїнів мого милого У полі безводному, Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило!» * * * Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами, Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську, До отецького золотого престолу. Погасла зоря вечорова, Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поле міряє Од великого Дону Та й до Дінця малого. Овлур свиснув на коня за річкою: Подає вістку князеві… І нема вже князя Ігоря! Стогне-гуде земля, Шелестить трава, Намети половецькі сколихнулися. А Ігор-князь поскочив горностаєм Між очерети високі, Білим гоголем на воду полинув. Іспав же він на коня бистрого Ще й помчався вовком-сіроманцем До лугу донецького, Ще й полетів ясним соколом, Гуси-лебеді в тумані сизому На підживок собі забиваючи.