Коли Ігор соколом летить, Овлур сірим вовком стелеться, Студену росу струшуючи: Заморили ж вони бистрі свої коні. Каже Донець: «Княже Ігорю! Не мало тобі слави, Кончакові — досади лютої, А Руській землі веселощів!» Каже Ігор: «О Донець-ріко! Не мало тобі слави, Що носив ти князя на хвилях, Стелив йому траву зелену На берегах срібних. Окривав теплим туманом У затінку зеленого дерева, Стеріг на воді гоголем, На хвилі птахом-рибалкою, На вітрі качкою-чорнухою!» Не така ж та річка Стугна, Що мало води в собі має, Та чужі збирав собі потоки, Широко в гирлі розливаючись! Потопила вона край темного берега Юнака князя Ростислава. Плаче мати Ростиславова По юнакові Ростиславу-князеві! Никли квіти жалощами, Дерево з туги к землі клонилося! Не сороки заскрекотали, — Їдуть Гзак і Кончак Слідом Ігоревим. Тоді ворони не крякали, І галич примовкла, І сороки не скрекотали, — Тільки полози повзали, Тільки дятли стукотом Шлях до річки показували, А ще соловейки співом веселим Ясен світ віщували. Каже Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда відлітає, — Не пустім молодого соколяти, Золотими стрілами застрельмо». Каже Кончак Гзакові: «Коли сокіл до гнізда відлітає, — То опутаймо соколя його Красною дівчиною». Каже Гзак Кончакові: «Як опутаєм його Красною дівчиною,