Галич лине зграями К Дону великому». А чи так би заспівати тут, Віщий Бояне, внуче Велесів: «Іржуть коні за Сулою, Слава дзвенить у Києві, Сурми сурмлять в Новгороді, Стяги мають у Путивлі-граді, Дожидає Ігор брата Всеволода. Каже йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий, Ігорю, Обидва ми Святославовичі. Сідлай, брате, свої коні бистрі, Мої-бо вже готові стоять, Під Курськом осідлані. А мої куряни — вправні воїни, Під сурмами сповиті, Під шоломом викохані, З кінця списа годовані. Всі путі їм відомі, Яруги їм знайомі, Луки в них напружені, Сагайдаки відкриті, Шаблі нагострені; Самі скачуть, як вовки сірі в полі, Шукаючи собі честі, А князеві слави». * * * Глянув Ігор на ясне сонце Та й побачив — військо тьма покрила, І сказав до дружини-вояцтва: «Браття мої, друзі вірні! Лучче нам порубаними бути, Ніж полону зазнати! А сядьмо, браття, На бистрі свої коні, На синій Дон погляньмо». Зажадалося князеві На провіщання не зважати, Пошукати долі на Дону великім. «Хочу, — каже, — з вами, русичі, Чи списа зломити При полі Половецькому Та й наложити головою, Чи шоломом пити воду з Дону». Ой же ступив та Ігор-князь У золоте стремено Та й поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою шлях закрило, Буря розбудила птаство, Звіра в табуни ізбила свистом. Див кричить на верху дерева,