Стріли розсівав по землі. Як ступав він в золоте стремено У Тмуторокані, — Дзвін той чув син Ярославів, Великий Всеволод, А Володимир-князь у Чернігові Уші собі щоранку затикав. Бориса ж Вячеславовича Хвальба на суд привела, На тирсі зеленій Погребний покров слала, Карала за кривду Олегову, Молодого князя відважного. Тож із Каяли тієї Ізвелів князь Святополк Тіло батька свого взяти, Між іноходцями угорськими покласти, Везти до святої Софії київської. Отоді за Олега Гориславовича Сіялись-росли усобиці, Гинули внуки Даждьбогові, В княжих чварах віку позбавлялися, Отоді в землі Руській Не так ратаї гукали-покликали, Як ворони крякали-кричали, За трупи перекір маючи, Чорні галки одна одну кликали, На поживу вилітаючи у поле. Так було за битв колишніх, А такого побою ще не чувано! З ранку красного до вечора, З вечора до світу ясного Летять стріли гартовані, Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі невідомому, Серед землі Половецької. Чорна земля під копитами Кістьми засіяна, Кров’ю полита, — Тугою зійшли тії кості На Руській землі! Що то шумить, що то дзвенить Перед зорею ранньою? Ігор полки свої повертає: Жаль йому брата любого Всеволода. Бились день та бились і другий, А на третій, в південну годину, Похилились Ігореві стяги! Тут брати розлучились