Над рікою Каялою бистрою. Не стало вина кривавого, Закінчили своє погуляння русичі, Сватів своїх добре напоїли, Самі полягли за землю Руську. Никне трава жалощами, Древо з туги к землі клониться. Невесела, браття, настала година, А що силу руську пустиня вкрила! Встала тоді обида В силах Даждьбожого внука, Дівою ступила на землю Троянову, Сплеснула крильми лебединими, На синьому морі Біля Дону плещучись, Прогнала часи достатку. Перестали князі невірних воювати, Стали один одному казати: «Се моє, а се теж моє, брате!» Стали вони діла дрібні Вважати за великі, На себе самих підіймати чвари, — А невірні з усіх сторін находили, Землю Руську долали. Ох, далеко ж ти злетів, Ясен соколе, Птиць край моря побиваючи! Ігоревого війська преславного Довіку вже не воскресити! * * * Зайшов тоді стогін великий, Розтялися тяжкі прокльони По Землі Руській. Ой покликнули Карна і Жля, Побігли по Руській землі, Огонь роздмухуючи В розі полум’яному. Жони руські заплакали, Словами промовляючи: «Вже ж нам про милих своїх Ні мислю не помислити, Ні в думці не подумати, Ні очима їх не побачити, Вже ж нам серебром-золотом Довіку не тішитись!» Застогнав тоді Київ тугою, Заголосив Чернігів напастями, Журба розлилась по Руській землі, Печаль гірка розтеклася. А князі самі на себе