Незгоду взяли кувати, А невірні набігали на Руську землю, По білиці з двору данини брали. Тож-бо два хоробрі Святославовичі, Ігор та Всеволод, Розбудили лихо недобре, Що приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський. Був же він грозою на ворога, Приборкав його полками сильними, Ще й мечами булатними, Наступив на землю Половецьку, Потоптав гори та яруги, Скаламутив ріки й озера, Висушив болота і потоки, А невірного Кобяка з лукомор’я Од залізних полків половецьких Мовби той вихор вихопив, — *І упав Кобяк у Києві, У світлиці Святославовій. Тут німці і венеційці, Тут греки і морав’яни Славу співають Святославові, Гудять Ігоря Святославовича, Що потопив скарби в Каялі половецькій, Руського золота в неї насипав. Пересів Ігор-князь із сідла золотого В сідло невольницьке. Мури в містах засмутилися, Померкли веселощі. * * * Смутен сон приснився Святославові На горах київських. «Укрили мене, — каже, — звечора Чорним запиналом на ліжку тисовому, Черпали мені синього вина, З отрутою мішаного, Сипали мені на лоно Сагайдаками порожніми поганськими Перли великі, Та ще й мене голубили, — А вже в моїм теремі злотоверхім Покрівля розвалена, З вечора до ранку самого Сизокрилі ворони крякали Коло Плісненська на оболоні, Похоронні сани їхали До синього моря». І сказали бояри князеві: «Туга, князю, ум полонила!