Се ж бо злетіли два соколи З отецького столу золотого Пошукати города Тмуторокані, А ще й з Дону шоломом напитись. Повтинали поганці їм крила, Закували їх самих у залізо. Темно було того дня: Померкли два сонця, Два багряні стовпи погасли, Ще й два молоді місяці, Олег і Святослав, Тьмою огорнулись. На ріці Каялі мла світ закрила, Розсипались по землі половці, Мов та зграя лютих пардусів, Потопили наших у морі, Хану своєму велику дали потугу. Уже ганьба славу поборола, Уже насильство побило волю, Уже див шугнув на землю. Заспівали готські діви красні На березі синього моря, Руським золотом видзвонюють, Співають про часи недавні, Славлять помсту Шароканову. А нам тепер, друзі-дружино, Не до веселощів!» Зронив тоді великий Святослав Золоте слово, зо слізьми змішане: «Дітки мої, Ігорю і Всеволоде! Рано взялись ви землю Половецьку Мечами разити, А собі слави шукати. Не з честю ви ворога подолали, Не з честю пролили кров поганську. Серця ваші хоробрі З булата міцного викуті, Буйною відвагою гартовані. Що ж бо зробили ви З сивиною моєю срібною? Уже не бачу я влади сильного, На війська багатого Брата мого Ярослава З чернігівськими боярами, З могутами і з горянами, З зайдиголовами та з похожанами, — Ті без щитів, Із ножами захалявними Криком війська побивають, Прадідною славою видзвонюючи.