Ви ж сказали: «Самі мужаймось, Самі візьмем славу прийдешню, Колишньою самі поділимось». Чи то диво, браття, Старому помолодіти? Коли сокіл перелиняє, Високо він птахів ганяє, Не дає гніздо своє скривдити. Тільки ж лихо: не маю підмоги Від князівства, братів моїх кревних, — Невесела година настала! Уже Римів кричить Під шаблями половецькими, А Володимир поранений-порубаний, Туга і печаль сину Глібовому! Великий князю Всеволоде! Чи не прилинув ти здалека Отчий золотий престол покріпити? Твої-бо воїни можуть Волгу веслами розплескати, А Дон шоломами вилити, Коли б ти був, — Продавалась би невільниця по ногаті, А невільник — по різані. Ти-бо можеш на суходолі Живими стріляти самострілами — Завзятими синами Глібовими! Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде! Чи не ваші воїни Золотими шоломами У крові ворожій плавали? Чи не ваша хоробра дружина Рикає, мов ті тури, Ранені шаблями гартованими В полі незнаному? А вступіть же, Панове-браття, В золотеє стремено За кривду сьогочасну, За землю Руську, За рани Ігореві, Хороброго Святославовича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї, Через хмари каміння кидаючи, Суд по Дунай рядячи. Грози твої по землях течуть.