Але, на жаль, всі магазини маскарадних костюмів були вже зачинені, а ми не були готові до того, щоб пограбувати церкву.

«Для чого?» спитав мій адвокат. «Тобі не варто забувати, що багато копів є ярими католиками. Уявляєш, що ті підари зроблять з нами, ящо впіймають нас обдовбаних і п’яних та ще й одягнених у крадені попівські ряси? Господи, та вони ж відріжуть нам яйця!»

«Ти правий,» сказав я. «І заради бога, не кури цю люльку коли ми стоїмо на світлофорі. Пам’ятай, що нас чудово видно.»

Він кивнув. «Нам потрібен великий кальян. Сховаємо його під сидінням, щоб не кидався в очі. Якщо нас хтось і побачить, то подумає, що ми дихаємо через кисневу маску.»

Ми провели решту ночі збираючи матеріали і пакуючи їх до машини. Потім ми

закинулись мескаліном і пішли купатись в океані. На світанку поснідали в кав’ярні Малібу і,

обережно виїхавши з міста й занурившись у густий туман, що навис над Пасаденським шосе, рушили на схід.

3. Дивні ліки посеред пустелі… Криза довіри

Мене все ще неясно переслідує фраза нашого попутника про те, що він «ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом.» Цей бідолаха живе у світі, де ось такі трансформери, як наш, постійно прошмигують повз нього на дорозі, а він ще в жодному не їздив. Завдяки цьому я відчув себе царем Фароуком. Я навіть захотів попросити адвоката заїхати в найближчий аеропорт і укласти звичайний контракт, заснований на загальних правах, завдяки якому ми б могли просто віддати машину цьому невдасі. Просто сказати: «Підпиши ось тут і тачка твоя.» Віддати йому ключ, а потім, скориставшись кредиткою, шмигнути на літаку кудись у Маямі й орендувати ще один вогненно-червоний кабріолет для угарної поїздки на максимальній швидкості вздовж берегової лінії аж до кінцевої зупинки в Кей Весті… а там обміняти машину на човен. І продовжувати рух.