Але ця маніакальна думка швидко минула. Не було ніякого понту садити цього сумирного пацана до тюрми і, крім того, в мене були деякі плани на машину. Я збирався трішки повипендрюватись, катаючись у ній по Лас-Вегасу. Можливо, влаштую вуличні перегони: треба лише під’їхати до великого світлофора напроти готелю «Фламінго» й почати горланити іншим водіям: «Ви сцикуни срані! Ви педики! Як тільки на цьому клятому світлофорі загориться зелене світло, я рвану на цій штуці так, що вас здує нахуй з дороги, кастрати йобані!»

Так. Кинути виклик покидькам на їхній же ж території. З ревінням під’їхати до перехрестя, газуючи й буксуючи, тримаючи пляшку рому в одній руці, а іншою несамовито сигналячи, заглушаючи музику навкруги… скляні очі божевільного з розширеними зіницями й обведені темними колами, з уст постійно вилітає незв’язна лайка… п’яний, як скотина, нанюханий ефіру і доведений до крайньої стадії психозу.

Скажено ревіти двигуном, несамовито газувати й чекати, коли ж нарешті загориться зелене світло…

Коли іще випадає подібний шанс? Зацькувати виродків, довести їх до точки кипіння. Старі слони плетуться в гори й помирають; старі американці виїжджають на трасу і розбиваються насмерть у великих швидкісних машинах.

Але наша поїздка була не такою. Вона була класичним підтвердженням гладкості й стриманості нашого національного характеру. Це був яскравий маніфест, ода життю в цій країні, але лише для тих, хто має силу духу. І ми були переповнені цією силою.

Мій адвокат розумів цю концепцію, не зважаючи на свою расову неповноцінність, але до нашого попутника було важко достукатись. Він казав, що все розуміє, але в його очах читалося протилежне. Він мені брехав.

Машина раптово звернула з дороги і ми виїхали на сипучий гравій. Мене відкинуло на панель приладів. Мій адвокат повис на кермі. «Що сталось?» крикнув я. «Нам не можна тут спинятись. Це земля гігантських кажанів!»