Це було жахливо. В мене запашіли вуха. Жовтенята рушили за мною.

— Без вас обійдемося! — гримнув на них сторож і грюкнув дверима дирекції перед носом жовтенят.

Ми піднімалися по сходах попереду сторожа. Минули «Госпчастину» зоопарку, «Дирекцію» і зупинилися біля дверей з написом «Міліція». Мені стало кепсько.

— Сидіть тут — і ні з місця, а то буде гірше,— пригрозив сторож і зайшов до кімнати міліції.

— Для чого ти затіяв цю екскурсію! — дорікнув я Павликові, хоч відразу ж згадав, що екскурсію в зоопарк пропонував я.

Павлик огризнувся.

— Скажи краще, для чого ти відв'язав поні?!

Щоб припинити суперечку, я підійшов до вікна і... захвилювався ще більше. Поруч з нашими жовтенятами стояла Іраїда Кіндратівна. Очевидно, вона прийшла в зоопарк подивитися, як у нас відбувається екскурсія. Жовтенята щось говорили їй — напевне, про нас.

— Ну і прошпетить нас зараз Іраїда! — спохмурнів Павлик.

— Нехай шпетить,— сказав я,— все одно нам уже не бути вожатими.

Тут розчинились вхідні двері, і в коридор, де ми сиділи, ввійшла Іраїда Кіндратівна разом з жовтенятами. Ми зразу ж підвелися.

— Сидіть і не виправдовуйтеся,— сказала нам Іраїда Кіндратівна і, постукавши, зайшла в кімнату міліції.

— Це ти у всьому винен, ти! — накинулася на товстуна Гошу Світланка.

— Правити не вмієш,— додав Антон.

— Я правив як слід. Поні сам на доріжку вибіг.

— А нащо ти віжкою смикав! — не вгавав Антон.

— Ось я тебе зараз смикну! — засичав на нього Гоша.

— Побийтеся мені ще...— пригрозив їм Павлик.

— Коник захотів після обіду поспати, ось і пішов в конюшню,— сказала Антонові руденька Оля. Вона любила всіх мирити.

— Звичайно,— негайно підхопив Гоша,— а то чого б йому серед білого дня на конюшню бігати?