— А ти чого мовчав? — запитав я Павлика і додав: — Може, займемося чимось іншим? Подумаєш, жовтенята...

— Як можна займатися чимось іншим, якщо ми тепер знаємо, що нам робити,— розпалився Павлик.

— Ми, може, і знаємо, а вожата цього не знає,— заперечив я,— вона ж заборонила нам ходити до жовтенят.

— Подумаєш, заборонила,— гмикнув Павлик і випалив: — А ми будемо керувати жовтенятами таємно!

— Як? — перепитав я і охнув. Думка Павлика аж окрилила мене,— Гаразд! — сказав я чомусь пошепки.— Ми будемо таємними шефами.

— Давай п'ять! — запально вимовив Павлик, і ми міцно потиснули один одному руки.

Почати таємне шефство було вирішено з вивчення індивідуальності товстуна Гоші. Пункт перший нашого плану довелось відмінити. Зустрічатися з жовтенятами щодня на великій перерві було тепер ризиковано. Тому ми переписали цей пункт інакше: «Зустрічатися з жовтенятами щодня після школи у нашому дворі. Жовтенятські збори іменувати для конспірації дружніми зустрічами».

Наступного дня, вивчивши уроки, ми пішли на дружню зустріч до Гоші Краваткіна. Вирішили побачити його в домашній обстановці. Адже вдома людина може виявитися зовсім іншою. Ось у нас у другому класі вчилася одна тихоня. Ми навіть назвали її «Мишкою-норівкою». А вдома вона, виявляється, грубіянила матері, і бабуся боялася попросити її що-небудь зробити. Я нагадав про цей випадок Павликові, але він заявив, що таке трапляється дуже рідко і нічого подібного в даному конкретному випадку бути не може. Відповів навдивовижу так, як батько.

Гошу ми застали на кухні. Він сидів на табуретці із закритим ротом і мукав, мотаючи головою. Поруч стояла повна жінка. Вона намагалася впхати Гоші в рот ложку каші.

— Ну, з'їж, синятко, ще трішки, ще півложечки... Тоді у тьоті Зіни не будуть боліти ноги.