Гоша продовжував мотати головою. Мені це сподобалося. Досі я бачив тільки, як Гоша жує.

— Він хоче, щоб я була інвалідом,— басом мовила жінка, схожа на Гошину маму, тільки трохи нижча, зате повніша, очевидно, її сестра.

Тітка Зіна, засукавши рукави, місила тісто у великій глиняній мисці. Нас ніхто не помічав. Ми потупцювали біля дверей, потім Павлик голосно кахикнув. Обидві жінки разом обернулися до нас:

— Ви до кого? Вам кого?

А та, що місила тісто, запитала саму себе:

— Невже я знову не зачинила вхідні двері?

Гоша від несподіванки відкрив рота. Цим миттєво скористалася його мама і вкинула туди ложку каші.

Гоша скривився. Хотів заревіти і виплюнути кашу, але через нас передумав і проковтнув.

— Ми во...— почав було я і затнувся. Говорити, що ми вожаті, тепер не можна.

— Ми — старші товариші вашого сина,— виручив мене Павлик,— хочемо з ним поговорити.

— Петрик і Павлик — вожаті нашої зірочки,— представив нас Гоша.

Ми зразу відчули себе впевненіше. Отже, діти ще не знають про нашу відставку.

— Проходьте до кімнати,— заметушилися мати і тьотя Гоші.— Запрошуй гостей, Гошенько, чого стоїш?

Усі разом ми пройшли до кімнати. Там стояв великий розсувний стіл, увесь заставлений тарілками.

— Ви чого так рано вечеряєте? — запитав Павлик.

— Це ще не вечеря,— проковтуючи рештки каші, прошамкав Гоша,— ми ще обідати не закінчили.

З кухні з жарівкою, повною гарячих пиріжків, увійшла Гошина тітка.

— Пригощайтеся, хлопчики. Пиріжки зі щавлем... Може, і Гошенька під'їсть з вами,— проспівала вона.

Ми взяли по пиріжкові. Мама з тіткою втупилися в Гошу, і під їхнім магічним поглядом він теж узяв пиріжок. Обидві жінки радо зітхнули, ніби в них камінь з душі впав, й одночасно погладили Гошу по голові. Але як тільки вони вийшли на кухню, Гоша засунув пиріжок за пазуху і відразу ж затеребив сорочку: пиріжок ще був гарячий.