— Для кого ховаєш? — запитав Павлик.

— Ні для кого,— відтягнувши комірець і дмухаючи собі на живіт, промовив Гоша.— Набридли вони! Привчили цілісінький день жувати. Мені і в класі хочеться. А там не можна. Ось я і відучуюсь. Як відвернуться — раз! —їжу за пазуху, нібито проковтнув. На вулиці якомусь псові віддам.

— А як же суп? Його за пазуху не виллєш.

— Я супом квіти поливаю,— довірливо повідомив Гоша.

Він хотів показати, як бурхливо стали рости квіти після його поливок, але тут Гошина мама внесла до кімнати нову жарівку з пиріжками.

— Ці вже з яйцями... Куштуйте, дітки, зараз ще з цибулею дійдуть.

— Не треба більше. Дякую! Нам час додому,— сказав Павлик і пішов до виходу.

— Заходьте ще! — крикнула нам навздогін Гошина мама.— 3 вами Гошенька хоч пиріжок з'їв.

Коли ми опинилися в безпеці, Павлик запитав мене:

— Який висновок зробимо з цих відвідин?

— Молодець Гоша! — сказав я.— Сам себе привчає до порядку. Тверда людина!

— А якщо глянути вглиб? — запитав Павлик.

Я знизав плечима.

— Мені, наприклад, стало ясно, чому в Гоші самі трійки,— сказав він.

— Чому ж?

— Сите черево до науки глухе,— пояснив Павлик.

Я розсміявся:

— По-твоєму, всі хороші учні приходять до школи голодні?

Павлик зміряв мене нищівним поглядом:

— Хіба я про це кажу! Невже не зрозуміло, що надмірна ситість веде до лінощів? А лінощі, сам знаєш, до чого.

До чого ведуть лінощі, кожний дурень знає. Але з Павликом я все ж не погодився. Якщо міркувати так, як він, то замість того, щоб учити уроки, досить просто не поснідати перед школою. Ось і будеш тямити на уроках краще за будь-якого відмінника. Але це не так. Отже, міркування Павлика, як сказав би його батько-філософ, позбавлені глузду і не мають під собою грунту.