На мій погляд, особливе місце в книжці займає оповідь «Переляк номер три». Учні вирішили для нової вчительки англійської мови влаштувати три «переляки». Це була їхня класна традиція. Перші два не справили на вчительку враження. І третій, на який покладали найбільшу надію, який довго готували, провалився. Тоді якось несамохіть вирішили влаштувати антивоєнний мітинг. Почав хтось перший, вигукнувши: «Геть війну!» — клич негайно підхопив весь клас. Загрюкали кулаки по столах. Отже, це було продовження «переляку номер три». «Ми висловлювали патріотичні почуття... Хіба можна картати нас за це?»
Вчителька вперше почервоніла, занервувала. Учні після короткого перепочинку повторили мітинг... Як же діятиме вчителька?
«Раптом залягла тиша. Вчителька стояла у ніші вікна, майже спиною до нас. Її ліва рука кволо звисала вздовж тіла».
«Зиму сорок першого року я пережила в Ленінграді,— мовила вона напрочуд тихим низьким голосом і повільно обернулася.— Мені було тоді... п'ять років. Після бомбардувань діти ходили прибирати на вулицях биту цеглу. Це було необхідно для оборони міста. Я пам'ятаю, як вони співали: тихо, не розтуляючи вуст, ніби маленькі дорослі.
Дома вже не лишилося нікого, і сестра взяла мене з собою. Я сиділа на санчатах, обкутана трьома хустками. Мені теж хотілося збирати цеглу, але не вистачало сил... Тоді мені сказали: хто дуже маленький, той може допомагати лише словами. Щоб я, коли підніматимуть важке, казала: «Смерть німецьким окупантам!»
Тиша залягла в класі. Всім було соромно. І ось який правильний висновок роблять учні, які лише кілька хвилин тому просто-таки казилися.
«Ми давно вже виросли з коротких штанців, стоїмо на порозі комсомольського віку, але, бач, іноді дуріємо, як діти. Ми думали про те, що за спиною старших наше покоління не зазнало нічого такого, і це наше щастя, а може, трохи й біда».