— Сьогодні?! — ойкнули ми і замахали руками.— Що ви! Перша зустріч найвідповідальніша. Треба обмізкувати, як краще представитись.

— Гаразд,— погодилась вожата,— відкладемо до завтра. Я жовтенят попереджу.

На уроці я майже не слухав учительку ботаніки, думав про нашу зустріч з жовтенятами. У Павлика вигляд теж був непритомний. На перерві навіть старшокласники помітили, що з нами щось коїться. Один з них запитав:

— Контрольна на горизонті?

— Ні,— відповів Павлик і ніби між іншим додав: — Обмірковуємо перший збір. Ми будемо у жовтенят вожатими.

— Еге-е, влипли ви, братики-кролики! — зареготав старшокласник.— Допитливі вони — жах! Самими «чому» та «чого» зі світу зживуть. Так що прийміть моє співчуття.— Він театральним жестом приклав руку до серця і кілька разів удавано зітхнув.

Блазень, та й годі!

Та нам було не до жартів. Увечері я навіть уроки готувати як слід не міг, все про другокласників думав. Адже у них викладає наша колишня вчителька Іраїда Кіндратівна. Ми в неї аж три роки вчилися. Що доброго, якщо ми не зуміємо сподобатися її нинішнім учням... Я взявся, як сказав Павлик, обмізковувати нашу зустріч. Не казки ж жовтенятам розказувати?! Казками нікого не здивуєш. Міркував я, міркував, і раптом мені таке спало на думку, що я страшенно зрадів. Навіть пройшовся по кімнаті на руках. Але вранці я нічого не сказав Павликові про свою вигадку, а сам запитав його:

— Ну, як ми проведемо першу зустріч?

— Справді, як? — втупився в мене Павлик.

— Ти щось придумав? — уже обурюючись, запитав я.

— А ти? — замість відповіді знову запитав Павлик.

Я зрозумів, що він нічого не придумав, і дорікнув Павлику:

— Все ж я не такий, як ти. В мене є думки...

— От здорово! — зрадів Павлик.— Я завжди казав, що твоя голова — Академія наук.— Павлик любить перебільшувати. Тільки б самому нічого не придумувати.— Ну, давай свої думки,— затермосив він мене.