— На першій зустрічі з жовтенятами нам треба справити враження,— солідно почав я.

— Як ми це зробимо? — нетерпляче запитав Павлик.

Я витримав необхідну для ефекту паузу і сказав:

— Нам потрібно знайти з жовтенятами спільну мову.

— Яку мову? Не говори загадками,— почав сердитись Павлик.

— Ти дивився фільм «Педагогічна поема»? — дав я навідне запитання.— Пам'ятаєш, як там директор колонії на безпритульних впливав? Насамперед знаходив з ними спільну мову. Вихованець злодюжка, а він йому великі гроші довіряє. Ось і нам треба так діяти!

— Але у нас ніяких злодюжок і грошей таких нема,— заперечив Павлик.

— Байдуже. Справа в повному довір'ї. Покладись на мене, і все буде гаразд.

— Поясни до ладу, що ти придумав,— зажадав Павлик.

— Не хвилюйся, ти все збагнеш по ходу зустрічі,— відмахнувся я. Павликові до часу краще нічого не пояснювати, а то він обов'язково почне заперечувати і ставити все з ніг на голову.

До другокласників ми пішли одразу після уроків. Іраїда Кіндратівна дуже зраділа.

— Подумати тільки, адже нещодавно ви самі були такими ж, а тепер стали моїми помічниками,— оглядаючи мене з Павликом, усміхнулася вона.

— Нічого не вдієш, час летить,— промовив якимось дерев'яним голосом Павлик і неприродно широко розвів руками. І мало не зачепив вазу з квітами, що стояла на вчительському столику.

Павлик взагалі, як зайшов до другокласників, одразу змінився. Шию витягнув, брови насупив і заговорив басом. Напевно, від хвилювання, а може, хотів здаватися вищим на зріст і серйознішим. Тільки для чого? Він і так дуже вимахав за літо. Став як ходуля.

— В якій зірочці у нас ще немає вожатих? — звернулася до дітей Іраїда Кіндратівна.

— У нас!

— Ми без вожатого! — закричали діти з третього ряду.

— Так от. Петрик і Павлик з п'ятого класу «А» будуть вашими вожатими,— сказала Іраїда Кіндратівна.— Тепер третя зірочка залишається знайомитись зі своїми вожатими, а решта піде зі мною в роздягальню.