Як тільки Іраїда Кіндратівна повела в роздягальню другокласників, а ми залишились зі своєю зірочкою, Павлик ще більше зблід. І я, дивлячись на нього, відчув, як у мене зрадливо жижки задрижали.

— Ось, значить, ми — ваші вожаті.— Переборюючи тремтіння, проказав я і глянув на дітей.

П'ять пар очей, зовсім різних, але однаково допитливих, дивилися на мене з Павликом і чекали від нас чогось незвичайного. Але замість цього Павлик якимось не своїм, до смерті переляканим голосом нащось повторив цю незграбну фразу:

— Значить, ось ми — вожаті ваші...

Худюсінька дівчинка з першої парти хихикнула, а вухатий хлопчак, який сидів біля підвіконня, поряд з квіткою бегонії, справедливо зауважив:

— Це ми знаємо. Нам Іраїда Кіндратівна сказала.

— Я зголоднів! — несподівано оголосив на весь клас добродушний товстун з третьої парти. І вийняв з портфеля булку з маслом.

— Потерпи! Їсти слід у строго визначені години,— грізно сказав Павлик.

Сам він завжди дотримувався режиму. Але навіщо ж сердитися? Так ми не сподобаємось жовтенятам. І я смикнув Павлика за рукав.

Павлик обернувся до мене і мовчки, одним поглядом, зажадав:

«Де ж твоя спільна мова? Давай знаходь її швидше».

І я наче прокинувся:

— Діти! — вигукнув я.— Як відомо, всі люди ходять ногами. А ще можна ходити і так.— Я швидко зробив стійку і пройшовся від класної дошки до дверей на руках.

Жовтенята весело застрибали на своїх лавах і загрюкали віками парт. А рожевощокий товстун з третьої парти облишив свою булку з маслом, вийшов у прохід і спробував звестися на руках. Але в нього нічого не вийшло. Тільки звалився і всіх насмішив.

— Не журись! — заспокоїв я товстуна і пообіцяв: — До кінця чверті ви всі будете ходити на руках!