— А я вас на двоколісному велосипеді навчу їздити,— пообіцяв Павлик.

— Справді?! — радісно вигукнула руденька дівчинка з бантом на голові.

Але тут я помітив, що вухатого хлопчика, який сидів за партою біля вікна, акробатика і велоспорт не цікавлять. Він, напевно, мріяв стати снайпером, тому що цілився авторучкою у вазон на підвіконні.

Я підійшов до нього. Хлопчак злякано закліпав віями і сховав ручку за спину.

— Хіба так уцілиш? — посміхнувся я.— Треба заплющити одне око і цілитися не поспішаючи. А лікоть поклади на парту. Необхідна тверда опора. Ось глянь!

Я навмисно відійшов подалі, до вчительського столика, і прицілився звідти, щоб показати свою влучність. Раз! — і пущена мною ручка затріпотіла у вазоні.

Власник ручки був задоволений. Він глянув на мене з повагою і почав цілитися так, як я пояснив.

Тут нарешті і Павлик отямився. Він зрозумів, що таке моя «спільна мова» і гукнув до дітей:

— Влаштуємо змагання військових санітарів! Біля дошки лежить поранений. Хто з кінця класу швидше доповзе до нього по-пластунському? Повзти по двоє. Підводитися не можна: над вами свищуть кулі.

До стіни між партами відразу підбігли стрілець-снайпер і товстун-акробат.

— Один! Два! Три! — скомандував Павлик.— До дошки повзи!

Товстун і снайпер лягли на підлогу і запрацювали ліктями. А щуплявий хлопчик з передостанньої парти відразу ж перетворився на ворожого кулеметника.

— Тра-та-та-та-та! — зацокотів він у бік пластунів.

— Не піднімайтесь! — попередив я.— Противник відкрив артвогонь.

Підбадьорений мною хлопчик-противник навіть кинув у пластунів зіжмаканою промокашкою і зашипів, мов запалювальна бомба. Товстун не проповз і півшляху, як ударився об парту. Він сів на підлогу і почав терти ушкоджене коліно. А снайпер — шмиг-шмиг — і вже біля дошки, перебинтовує пораненого.