– Менi часом здавалося, що мене дурять…– похнюпився Хасан i ледь чутно говорив. – Та як же я мiг повiрити, що це роблять мої друзi, такi ж бiднi, як i я? А як же тепер?..
Хасан розгублено i розпачливо розвiв руками,
Алi лагiдно посмiхнувся i сказав:
– Тату! А лише один раз ходи в якесь iнше мiсце грати! Виграєш – добре! Один раз програєш – бiда!
– Але ж i в iнших шинках взнають, що я недобачаю…
– Тату! В Багдадi шинкiв, як зiрок на небi. Не взнають…
– I то правда! – зрадiв на хвилю смiттяр i витяг звiдкiлясь iз глибини своїх подертих лахiв дирхем старого карбування, тих часiв, коли халiфи дбали про славу i вартiсть своїх монет.
– Вiзьми, синку! Це єдине, що я не програв i не пропив! Вiзьми! Грошi, чим вони важчi – тим з ними легше!
2. ТОВСТИЙ ДЖАФАР
Останньої суботи мiсяця шуббата 1, останнього мiсяця зими, коли суворi вiтри Машрiку мiняються на вiтри зi сторони Магрiбу, прощалися вранцi смiттяр Хасан i його син Алi. Холодний вiтер забирався пiд лахи i старого i малого, але вони стояли та й стояли, все нiяк не могли вiдiйти один вiд одного.
Аж тут з корми сафiни почувся грубий голос кухаря. Алi видерся з обiймiв свого безталанного тата й побiг на корабель до жаровнi. Треба було допомогти кухаревi. Бо той дуже старався: по-перше, на суднi пливли купцi, а як усiм вiдомо, вони i люблять, i вмiють попоїсти; по-друге, якщо перший снiданок нового кухаря смакуватиме мандрiвцям, то їхнi калитки ширше вiдкриються для плати…
Нарештi, пiсля гарячого снiданку, матроси вiдв'язали линви вiд паль i перескочили з берега на подiю.
Спочатку поволi, а далi все швидше почали вiдпливати за корму палаци можновладцiв, мечетi, обороннi мури та сторожовi башти.
Злегка напружилось сiре вiтрило, а течiя пiдхопила дерев'яне тiло лодiї.
Повноводна рiка випиналася каламутними плесами швидкої течiї. Бо в далеких горах починали танути снiги, а в долинах уже гримiли грози.