— Ви не дуже поспішаєте, Іване Макаровичу? — запитав Онищенко.
Сокирко подумав: коли б запізнювався на поїзд або на побачення з коханою, все одно ніколи б не признався. Поїзд завжди буде ще один, а з дівчатами також нема проблем — не одна, то друга, а от побути в Онищенковій квартирі, попити з ним чаю, порозмовляти, увійти в довір’я — такий шанс випадає тільки пестунчикам долі. І ще слід ближче роззнайомитися з Онищенковим сином, можливо, потоваришувати, он як батько дивиться закохано, певно, ні в чому не відмовляє, і, якщо розумно вести себе, можна швидко просунутись по службі. Принаймні обійти Сашка Попова й Миколу Суярка — цікаво, якими очима дивитимуться, коли очолить їхній відділ?
Та й що відділ — це тільки трамплін, а як добре попрацювати ліктями, можна видряпатись на самісіньку гору.
Нараз Сокирко уявив себе на місці самого Онищенка Й подумав, що це — не така вже й безнадійна мрія. Адже товариш Сталін сказав: кадри вирішують усе… Геніальна думка, а він, Іван Сокирко, наче створений для просування. Чистюсінька біографія: сільський комсомолець, з бідняків, активіст, непримиренний і послідовний, має класове чуття, можна просвічувати як завгодно й де завгодно, роздивлятися під мікроскопом, ніхто не знайде жодної плямки.
Від цієї думки Іванові стало тепло, й він подивився на Онищенка відданими очима, як на батька. Втім, чого так на власного батька дивитися? Старий пияк, пропах самогоном, хоч і лізе на всі трибуни, починаючи від сільрадівської: вивчив сотню правильних слів і маніпулює ними вже літ п’ятнадцять. Єдина батькова заслуга в тому, що Іван з чистою совістю пише в анкетах: із селян-бідняків, а в автобіографії обов’язково наголошує; його батько, Макар Сокирко, — один з організаторів колгоспного руху на Фастівщині, брав участь у розгромі та знищенні куркульських банд.