— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?

— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?

— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.

Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.

У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:

— Як?

— Нормально, — відповів я.

— Про що говорять?

Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.

— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.

— Повертатися будуть, та не всі…

І тут сталося, як у тій приказці: не встиг я докінчити, як побачив через вікно німця з якимсь чолов’ягою, що сунули до нас у двір.

— Сідайте до столу, — наказав я дядькові. — Нічого не трапилось, ми перекусюємо…

Так біля столу і застали нас німець і чолов’яга, що зайшли до хати.

— Тихоновичу, негайно бери свій теслярський інструмент і гайда з нами, — начальницьким тоном наказав чолов’яга і строго поглянув на мене. — А це хто?

— Племінник. З тюрми повернувся.

— Ага! Ну, й він піде з нами.

Німець нічого не сказав; роздуваючи ніздрі, бридливо оглянув нашу кімнатку, ковзнув поглядом по столу, на якому стояла наша нехитра селянська вечеря, витер хусткою піт з лоба і першим вийшов з хати. Явно не сподобалось йому в нас.