На вулиці вже зібралося чоловік десять станичників, здебільшого старі та інваліди. Всі з сокирами, рубанками, долотами. “Для чого знадобилися столяри, — ламав я голову. — Невже споруджувати шибеницю?” Та, як на нас, робота виявилася веселішою: німцям потрібні були домовини. Коли ми прийшли до колгоспних майстерень, нас зустрів якийсь товстий лейтенант у пенсне і, треба визнати, швидко й до ладу, прямо-таки як на конвейєрі, організував виробництво. Одні різали дошки потрібної довжини, інші стругали їх, треті збивали заготовки. Видно, цей німець на похоронних справах набив руку неабияк. Мені випало пиляти дошки, і я старався з усіх сил, аж сорочка намокла. Ніколи, мабуть, я ще не працював з таким задоволенням і все підраховував: скільки виходить домовин? Нарахував чотирнадцять. Малувато… Однак із підслуханих розмов зрозумів, що домовини призначалися тільки для загиблих офіцерів, солдатів же будуть ховати скопом.

Я згадав снайпера, котрого з годину тому бачив на дахові сусіднього будинку. Напевне, його влучна куля упокоїла не одного з тих, кому готувалися домовини. Просто-таки жаль огорнув мене, коли сказали: “Досить!” Я згоден би робити домовини для гітлерівців хоч тиждень.

Вернули ми додому з Іваном Тихоновичем потемки в досить гарному настрої. Дядько висловив думку, що непогано було б провідати бійця:

— Напевне, пити хоче… Я наче по господарству пройдусь, корові конюшини принесу. Як ти вважаєш?

— Підіть. Тільки довгих балачок із ним не заводьте. А вночі його перевдягти треба. Ще однієї бабусі у вас нема на прикметі?

— Молодиця є.. Бойова!

— Ось в клуню до неї і відвести б його. А там хай діє за власною ініціативою.

На станицю спустилася тепла ніч. Мотоцикли на вулицях торохтіли все рідше й рідше, майже не проходили і машини. Ми з Іваном Тихоновичем влаштувалися на його скрипучому дерев’яному ліжкові “валетом”.