Тремтливий промінь освітив розбиті вози, гармату, групи коней. Там, попереду, було ще кілька возів, перекинута вантажна машина. За десять хвилин ми під’їдемо до танків. “Ну, чого зволікаєш, на що сподіваєшся? — сказав я собі з гіркотою. — Зважуйся! Раз на світі живеш…” Ніби здогадавшись про мої думи, мотор сам підказав мені, як діяти. Уже кілька разів щось у ньому не ладилось, а це він і зовсім затих.

Задній мотоцикліст, щоб не наїхати на мене, взяв ліворуч, зупинився майже поряд. Мені випав нікчемний шанс на порятунок. Коли б я вирішив скористатися з нього, то перші дві—три секунди мав би справу тільки з трьома фашистами (четвертий — поранений танкіст, не міг би перешкодити), а для них вистачило б короткої черги. Однак їхній мотоцикл утруднював розворот у протилежний бік, мені довелося б зіскакувати на землю і відкочувати свою машину назад. Ні, спочатку треба привчити їх до думки, що в мене вередує мотор. Я з серцем натис на педаль, завів мотор і, мовби намагаючись швидше наздогнати колону, рвонув уперед.

— Легше, будь ласка, — попросив танкіст, підтримуючи поранену руку.

Я збільшував швидкість, вправно обминаючи вибоїни. Ті, що їхали слідом, не відставали. Чудово, так і задумано. Але тут знову зачахкав і замовк мій мотор. Останній мотоцикліст цього разу не міг звернути ліворуч — там була вирва, він зупинився якраз за моєю коляскою. Дуже добре, ковтайте кушпелу й газ. А я, добірно лаючись, намагався завести мотор. Нарешті! Рвонув уперед, доганяючи “своїх”. Так я погрався з мотоциклістом кілька разів, то відстаючи від колони, то квапливо доганяючи її.

Ось ми виїхали на пагорок. До танків було вже рукою подати. Тут! Тільки тут! Я зліз із сідла і схилився над мотором.

— Що в тебе? — мотоцикліст, повільно проїжджаючи мимо, видно, зважував, чи варто йому зупинятися.

— Замикання… — з досадою обізвався я, не підвівши голови. — Гайка відійшла… Зажди!

Він не зупинився.