Затримуватися не можна, мерщій за ним. Натиснув із силою на педаль. Вмикаючи фару, глянув на людину, яку мені належало позбавити життя, і відвернувся. Він був мій ворог, я не жалів його ані крихти, та все ж волів би, щоб на його місці сидів фельдфебель Рутнер. Мені було б легше. Передній мотоцикл наддав ходу, але я не відставав, утримуючи промінь фар на солдатові, що сидів за кулеметом лицем до мене. Треба було добряче засліпити його. Стоп! Далі неможна, не встигну сховатися за пагорком до того, як вони зчинять стрілянину. Зупинився, мотора й світла не вимикав. Машина, що йшла попереду, не збавила швидкості. Може, одразу ж після цього дати по них чергу? Таке рішення здавалося не тільки звабним, але й необхідним — адже їм не треба гаяти часу на розворот; солдат, що сидить у колясці, за мить відкриє вогонь з кулемета. І знову щось підказало мені: цього не слід робити.

— Ну, що знов у тебе? — невдоволено запитав “друзяка”.

Я вихопив фінку, дихнув на повні груди і, не дивлячись, всадив йому в груди. Ще раз і ще. Не знаю, куди вцілив з першого разу, але танкіст навіть не зойкнув. Я видихнув повітря з полегкістю, з вимкнутою фарою повернув назад. Яка це була їзда!

— Гей! — закричали позаду. — Гей! Моріц! Мо-оріц! Стій!!! Стріляти будемо…

Коротка пауза, затим коротка черга. Попереджувальна, їм все ще невтямки, все ще не можуть повірити. А ось і друга черга… Та мотоцикл вже виніс мене на пагорб. Ще кілька секунд — і рідна земля закриє мене від куль. Мигнув фарою, щоб не наскочити на вантажну машину, — срібляста смужка гравію сяйнула під колесами і щезла. Розіб’юсь! Увімкнув фару і вже не міг її вимкнути… Машина, гармата, двоє коней, віз залишилися позаду, а погоні і навіть пострілів не чути. Я оглядався кілька разів, бо знав: фельдфебель не змириться з моєю втечею. Адже це сталося після того, як він узяв на себе командування.

Так і є: кулі знову засвистіли, заскиглили над головою. За мною гналися три мотоцикли. Розвідники стріляли на ходу. Проте мене найбільше непокоїла думка про мотор і про шини. Чи витримають? І ще одне відчуття все більше й більше муляло в серці, хоч я інстинктивно намагався витиснути його з свідомості: коли коляска підстрибувала на вибоїнах, рука танкіста била мене по ліктю, наче “друзяка” хотів щось запитати…