Я чимдуж гнав з увімкнутою фарою, раз у раз озираючись назад. Для мене важливо було вловити той момент, коли розвідники здогадаються зупинитись і почнуть вести прицільний вогонь. Вони зупинились, коли я на якусь хвилю заховався у видолинок. Вистроївши машини в ряд, чекали, поки знову з’явиться світло моєї фари. Розрахунок у них правильний — мій мотоцикл на підйомі мусив збавити хід. Але вони прорахувались: у видолинку я вимкнув світло.

Фельдфебель Рутнер міг обзивати мене як завгодно, але тільки не дурнем.

Довго стріляли вони в білий світ, як у копієчку, і облишили нарешті. Я хотів увімкнути світло, та на свій подив помітив, що добре бачу шосе, кювети. Підвів голову, від бурштинової смужки не зосталось і сліду, край неба був зовсім ясний.

Напевне, цей ранок міг стати найщасливішим у моєму житті, коли б я не віз такий гнітючий вантаж. Та я все ще не наважувався зупинитись і позбутися його. Тепер, коли небезпека майже минула, “друзяка” не давав мені спокою. Я не міг відштовхнути мертву руку, як не міг глянути на вбитого. Зрештою відчув, що не можу далі зносити дотику руки мерця. Зупинив мотоцикла і витяг його з коляски. Можна було покинути вбитого посеред дороги чи в кюветі, але я, не знаю чому, відтяг його далі в поле. Перед тим як піти геть, склав танкістові руки на грудях, без страху глянув на нього. І відчув, що не можу піти ось так, ховаючи очі, як полохливий вбивця, а мушу чесно глянути в лице ворога, що загинув від моєї руки. Відверто кажучи, до нього в мене не було ненависті: “Що поробиш, “друзяко”… Не я винен у твоїй смерті. Сам знаєш, для чого тебе сюди послали. А навійні як на війні…”

З цим я і рушив далі. Яснішало. Я помітив на дорозі танк, а потім ще кілька в полі. Вони стояли без будь-якого ладу, від них віяло чимось таким, що дуже нагадувало кладовище. Так, це були танки, підбиті і спалені. Очевидно, десь тут проходила перша лінія оборони наших військ. Отже, час переодягтися в радянську форму.