Гімнастерку я натягнув вільно, а пілотка виявилася малуватою, і, щоб вона трималася на голові, довелось надірвати її ззаду по шву. Те, що “низ” зостався німецьким, мене не тривожило. Я бачив не в одного нашого бійця на ногах німецькі чоботи, в деяких були трофейні ремені і навіть автомати. До станиці Рівнинної зосталось якихось дев’ять — десять кілометрів. За станицею — міст. От прошмигнути б туди, не затримуючись!

Ще раз перевіривши на собі обмундирування, я хотів вилізти з кювета, як за спиною пролунав різкий верескливий голос:

— Хальт! Хенде хох!

Я завмер. Що сталося? Не в той бік заїхав? А може, мене випередили? Обернувся — наш боєць, маленький, йоржистий, гвинтівка напоготові, ось-ось пальне в мене. Я навіть усміхнувся від радості, руки до нього простяг.

— Товаришу!

— Хенде хох! — загорланив він ще різкіше, відступаючи крок назад. Все ще посміхаючись, я охоче підніс руки.

— Товаришу боєць, я свій, ваш…

Ніякої уваги. Тут ще двоє підбігли, зірвали в мене з шиї автомат, почали обшукувати, смикають мене, крутять, наче опудало, кишені вивертають.

— Товариші, що ви робите? Я свій, радянський!

— От, от, свій, — погодився боєць з подзьобаним віспою обличчям. — Свої коней не крадуть…

— Ведіть мене до командира, товариші. Негайно!

— Ти нами не командуй, друже липовий! Куди треба, туди й поведемо.

Вони оглянули мотоцикла, зняли з кулемета магазин, примусили вимкнути мотор і вести машину в руках. Ми пройшли метрів двісті по шосе, проминули танк, який стояв посеред дороги і ще дихав жаром (ось вона, могила лейтенанта Ріске!), і, переваливши через кювет, попрямували далі полем. Земля тут м’яка, розорана, скоро в мене виступив рясний піт. А маленький боєць ззаду йде, підганяє: “Шнель, шнель!” І дулом у спину тицяє. Я терпів спочатку — хай вам біс, рідні мої, адже це ви вночі німецький танк підпалили, від вас я все можу стерпіти, — та врешті обурився.