— Що ви робите, товариші! Хто вам дозволив над полоненим знущатись?

— Ага! — азартно вигукнув мій конвоїр. — Значить, зізнаєшся, що німець, що в полон потрапив. А казав: наш, радянський…

“От напасть!” — подумав я, відчуваючи антипатію до низькорослого бійця з писклявим баб’ячим голосом.

— Я не полонений і не німець. Це ви мене вважаєте за такого. Зараз усе з’ясується…

— Шнель, шнель! Розмови! — гримнув на мене маленький, але тицяти в спину автоматом перестав. — Бач, якої співає: знущаються з нього… А ви що з нашими полоненими робите, іроди?

— А крові тут у нього в колясці… — сказав раптом той, що в ряботинні. — Кого це він зарізав?

— Кого, кого, — наче зрадів маленький. — Може, поранений наш прийшов до пам’яті, брів дорогою, а він: “Сідай, підвезу”. І — чик!

— Ну, для чого такі дурниці? — оглянувся я на нього. — Чи він би сів до мене в коляску? Я ж у німецькій формі був.

— Ну й що? — не здавався маленький. — Не розібрав він форми в темноті. А ти й скористався…

Я тільки головою похитав — треба ж таке вигадати! Однак маленький верткий боєць продовжував шпиняти:

— Бідолаха поранений зрадів, що підвезуть його, врятують, а цей кинджальчиком його… Дуже просто!

Він дражнив, під’юджував мене, зловтішався, а я мусив мовчати. Що з ним вдієш?.. Я вибивався з сил, тягнучи мотоцикла, та все ж примітив і добре замасковані протитанкові гармати, і бійців, що визирали з окопів. Обіч дороги чорніло кілька свіжих, недавно насипаних брустверів, на яких лежали протитанкові рушниці. Боєць із підпухлими очима, що сидів на краю окопу, гукнув своїм: