— Хлопці, дивіться: їй-богу, фріц!

Ми порівнялися з танком, що стояв у спеціально викопаній траншеї. Тут наче з-під землі виріс старший лейтенант, артилерист, про що свідчили чорні птлиці. Забинтована ліва рука його булана перев’язі. За ним, накульгуючи і спираючись на палицю, йшов ставний боєць із пов’язкою на голові.

— Ось, товаришу старший лейтенант, приймай пташку зальотну! — пролунав писклявий голос маленького бійня.

Я випростався і, дивлячись в облямовані запаленими повіками очі старшого лейтенанта, підніс руку до скроні. Не долоню, а два пальці: тьху ти, бісова душа! І треба ж таке… Очевидно, він теж помітив ті два пальці і на моє привітання не відповів.

— Товаришу старший лейтенант, мені потрібен ваш командир. Терміново!

Він гостро подивився мені в очі і до конвоїрів:

— Обшукали?

— Авжеж. Мундир встиг скинути і перевдягся в нашу форму. Документів, карти нема. Знайшли ось що… — доповів низенький боєць і подав командирові якісь аркушики.

“Звідкіля взялись ці аркушики?” — здивувався я. При мені не було ніяких паперів, я ж перевірив усі кишені. Старший лейтенант глянув на один аркуш, розгорнув другий, почав читати. Богатир у “чалмі” зазирав через його плече, теж намагаючись прочитати написане.

— Товаришу старший лейтенант, в колясці повно крові і фінка… — сказав танкіст в синьому комбінезоні з чорним шоломом біля пояса. — Зарізав когось, мерзотник.

Артилерист одірвав очі від аркуша, глянув на закривавлений ніж.

— Товаришу… — квапливо почав я, та він не дав мені закінчити.

— Де ви взяли фотографію і лист?

— Яку фотографію?

Він зціпив зуби так, що у нього під щоками вибугрилися жовна; тицьнув мені перед очі лист і фото. Аркуш був списаний крупним учнівським почерком. З фотографії дивилася на мене жінка, що тримала на руках дитя. Поряд неї дівчинка й хлопчик, які від урочистості наче аж заклякли. Це була, очевидно, селянська родина. Бійці, що товпилися за моєю спиною, теж розглядали фотографію, гаряче дихали мені в потилицю.