— Перший раз бачу, — здивовано здвигнув я плечима. — Негайно відведіть мене до вашого командира. У мене термінове донесення. Дорога кожна хвилина!

Артилерист знову шпигонув мене поглядом і почав читати листа вголос: “Дорогий наш татусю! Пише тобі дочка Світлана…”

Дівчинка повідомляла, що всі живі й здорові, мама працює на фермі, а вона вчиться, перейшла до четвертого класу, допомагає матері в господарстві, бавить меншу сестричку. В кінці були привіти і побажання хоробро битися з фашистами і повернутися додому здоровим. Звідки взявся цей лист? Чи не свого підсунув маленький боєць?

— Де знайшов листа? — запитав старший лейтенант.

— У нього. В кишені гімнастерки.

“Вусатий боєць. Поранений… — промайнуло у мене в голові. — Як же мені пояснити їм? Не можу ж я все розповідати першому-ліпшому лейтенантові…”

— А що я казав? — тріумфував маленький. — Вбив нашого, забрав його гімнастерку… Диверсант!

Цього разу слова маленького розлюченого бійця впали, здається, на благодатний грунт. Його версія всім починала здаватися переконливою. На мене впали гнівні погляди. Навіть старший лейтенант втратив витримку і вже не приховував свого упередження до мене.

Справа оберталася на зле. Невже доведеться викладати їм усю історію? Я не мав права це робити. Та чи й повірять вони, що сталося зі мною вночі. Мені й самому ті події видавалися зараз не зовсім вірогідними.

— Товаришу старший лейтенант, — сказав я якомога спокійніше, хоч всередині у мене все палало. — Думайте що завгодно, але за кого б мене не вважали, ви мусите негайно відправити мене в тил. Подзвоніть, нарешті. Я везу важливе повідомлення.

— Василю, що він верзе? — запитав велетень у чалмі, виходячи наперед і зазираючи в лице командирові.

Я вже давненько помітив дивну поведінку цього мовчазного бійця — він увесь час крутив головою, вдивлявся в обличчя товаришів, ніби намагався по рухах їхніх губ зрозуміти, що вони говорять.