— Стривай, Володько… — відтрутив його рукою старший лейтенант і квапливо підніс до очей бінокль, що звисав на грудях.

З заходу, звідти, де були гітлерівці, долинала посилена стрілянина. Всі мов по команді повернулись у той бік і завмерли, напружено прислухаючись. Старший лейтенант опустив бінокль.

— Всім, окрім Володьки і Петренка, по місцях!

Бійці, пригинаючись, розбіглися від нас. Тут я зрозумів, що старший лейтенант — єдиний командир на цій ділянці нашої оборони.

— Товаришу старший лейтенант, негайно відправте мене до мосту! — гнівно закричав я. — Негайно! Бо інакше…

— Що інакше? Що? — суворо вимовив він, пронизуючи мене поглядом. — Воловодься ще з тобою. З такими, як ти, у нас розмова коротка. На місці і суд, і вирок! — Він обернувся до богатиря у чалмі. — Володько, пляшку. Пля-шку-у!

Володька побіг за танк. Я розлютовано дивився на старшого лейтенанта. Що він замислив? Хоче випробувати мене? Артилерист вже не звертав на мене уваги. Він знову дивився в той бік, звідки долинала стрілянина.

— Старший лейтенант, що ви робите? Негайно зв’яжіться з командиром. Німці захоплять міст у Рівнинній.

Він опустив бінокль, похмуро глянув:

— Зараз відправимо, не гарячкуй…

Я ніяк не розумів, чому він вперто відмовляється зв’язатися польовим телефоном з начальством.

— Нема у мене зв’язку, — раптом спохмурнів командир. — Не бачиш хіба, що діється?.. — І додав заклопотано: — Міст, кажеш… А як вони можуть його захопити?

— Не знаю. Може, десант уночі скинули.

— Зараз відправимо, — повторив він. — Людей у мене… Кого послати? Хіба Володьку…

— Та й я сам можу поїхати!

— Сам… — знову з підозрою оглянув мене артилерист. — За дурника мене маєш?