Сяйво в очах мисливця перетворилось на сліпучий спалах, Глас Божий зазвучав у самому черепі його, безмовно запитуючи – а чи не маєш, ти, чоловіче, гріховних думок ? а чи не бажаєш зла ближньому своєму ? або дальньому ? або взагалі, кому-небудь ? або створити щось, що може не сподобатись комусь ? а чи праведно жив ти останні чотири роки ? а чи не скривдив кого ? а чи не побажав скривдити ? а чи…
Питань було безліч, й пекучий погляд проникав,здавалось, у самі глибини підсвідомості, витягав звідти старі й давно похованні секрети, переглядав й сортував, нещадно бракуючи деякі, натомість інші недбало кидаючи на ту чи іншу шальку терезів.
Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навіть розрізняти їх. Десь позаду почувся вже перший стогін, хтось упав, хтось болісно зойкнув дитячим голосом, потім істерично заверещала жінка – очевидно, хтось з хлопчаків не зміг-таки позбавитись агресивних думок, потім сяйво стало нестерпним й пекучим й свідомість мисливця згасла в тому жахливому полум'ї…
А коли повернулась – він здивувався тому першим. Втім, здивування те межувало з великим полегшенням. «Ну от і перезимував…» – промайнула думка.
Він оглянувся – всі, всі сімдесят-вісімдесят чоловік лежали на промерзлому плаці. За секунда хтось, стогнучи підняв голову на протилежному боці, обвів погядом площу й застогнав знову. Ще один чоловік поволі піднявся з-під купи тіл посередині майдану. Якась жінка підповзла до хлопчика, що скорчився за два кроки від неї й з плачем припала до нього грудей. Інший хлопчик – з блідим, схожим на сніг обличчям, так само повільно підводився кроків за десять.