– Так, – кивнув один. – Тому що Богові це не подобається.

Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.

– Дурниці, – недбало кинув проповідник. – Ніякого Бога нема.

Жінки зіщулились.

– А що таке «планета» – ви знаєте ?

Хлопці одночасно знизали плечима.

– Так от, шановні. Наша Земля, весь наш світ – це просто велика каменюка, що летить у просторі навколо величезної вогненої кулі. Цю кулю ми називаємо Сонцем. А не падаємо ми з цієї каменюки тому, що вона притягує нас до себе. Ясно ?…

Помітно було, що розказує це проповідник не перший і навіть не десятий вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас – що й у користі цієї роботи він не має ні найменших сумнівів.

– …Довкола цієї кулі літає також й те, що ми називаємо Гласом Божим. Насправді це називається штучним супутником. Запустили його люди за допомогою ракети – тільки великої. Такої, як чотири оцих будинки, один на оден поставлені. Раз на чотири роки ця штука наближається й починає випромінювати на Землю… ну, тобто світити на Землю таким світлом, що вбиває всіх, хто має агресивні думки.

– А що таке агресивні думки ?

– Це думки.. ну, наприклад, ти ніколи не хотів кинути сніжка в товариша ?

– Хотів. – хлопчина шмигнув носом.– Але мама казала…

– Отож. Тобто ти не дуже хотів. А ті, хто дуже хотіли – залишились на майдані.

Хлопчина аж на обличчі змінився, уявивиши, очевидно, до чого призводить невинне бажання покидатись сніжками або поганяти шайбу по кризі.

– Дядьку… – запитав він по тривалій паузі. – А що, хіба раніше краще було ?

– Краще, – глухо віповів проповідник. – Раніше люди жили у великих містах, де завжди було світло й тепло. По воду не треба було ходити до річки – вона сама приходила у будинки. Люди вміли розмовляти з друзями на такій відстані, що й не бачили один одного, літати по небу, плавати під водою… Але Глас Божий все те знищив.