I справдi — добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб'єщся вже, так боїщем натiшишся славно.

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тодi в неї i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiвається холодної; а як наш батько тут — вона дивиться жваво i наче ми усi їй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою.

— Е, — каже, було, наш старий: — е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiє та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

— Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, — та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

— Вибачайте на розумнiм — приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiє…

Чи вона свого чоловiка небiжчика згадає (а вона часто любила його згадувати): "от чоловiк був!", — зiтхне важко, очi свої бистрi у землю спустить: "ох-ох! тепер його душенька в раю…"

— Дякуючи вам, сусiдонько! — озветься батько. Вона так i спахне, i тугу забуде свою за небiжчиком.

— Менi дякуючи? — вхопиться за те слово: — за що менi?

А батько їй спокiйненько та хитрово:

— А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, — все отак заведуться ласкавими словами одно 'дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, — угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдає i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, — теж однолiтка з нами, — i добра, i люба, не сказати яка.