- А хіба ви і в грозу літаєте?

- Взагалі-то не випускають, слово синоптика - закон, але ж і синоптик всього не передбачить…

І, помовчавши, ніби вагаючись, чи розповідати Тоні, чи ні, брат став упівголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, і те, як льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: “А ото ж гроза?” - і вказав на тучу, могутню, синю, що над горами стоїть (бо аеродром їхній там, де ліси, де високі гори…). “Та гроза й тиждень стоятиме”,- заспокоїв його старший.

Справді, буває, що вона й тиждень стоїть там, у горах, а ми літаємо… Але на цей раз сталось інакше…

І далі брат розповідає, як той льотчик попав у страшну грозу над горами, і такий фронт грози був могутній, що ніяк неможливо було його пробити. Стало темно в літаку, тільки спалахи блискавок, що крешуть ось-ось біля тебе, всі прилади відмовили, вихід один - катапультуватись. І він катапультується, тобто вистрілює себе з літака разом із сидінням… Але довелось це робити при такій великій швидкості, що й шоломофон зірвало, роздягло й роззуло - саме шмаття лишилось на льотчикові від його бриджів та від чобіт… А найгірше, що руку пошкодило. Цього він, правда, одразу не відчув, виявив травму, тільки коли потягся до парашута. Не слухається рука! Переломило! Друга, на щастя, послухалась. Шарпонув парашут, і душа замліла: парашут розкрився, але драний весь, самі клапті над головою! (Ні, не бійся, Тоню, то просто була система парашута така: купол не суцільний, а смужками-стрічками…)

- І ось уяви собі, летить ця обшматована, обдерта людина у хмарах, і рука їй переламана, і життя її тримається якщо не на волоску, то тільки на отих парашутних смужках, дощ ллє, темрява, електричні розряди б'ють зовсім близько… І все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала й цю темряву, і грозу, і всю силу стихій…

- Ну, а де ж приземлився той льотчик?

- Приземлився в якомусь міжгір'ї, в гірській ярузі… Першим знайшов його там чабан (у горах теж є чабани), питає: “Ти наш?” І дивиться на тебе, мов на прибульця з інших світів…