— Не розумію вас...

— Ходять чутки. Він мав свою копаленьку, тільки вона не коштувала йому жодного цента... Ви ж бо знаєте, копачів там добре обшукують... Вони ковтають діаманти.

— Для мене це новина.

— Кажуть, Ллойд... коли держав шинок... чогось підливав у віскі... щоб викликати в них морську хворобу... От вам і «копаленька»!..

— Неймовірно!

— Так кажуть!

— А тепер викидає мільйони на університети, обсерваторії, бібліотеки...

— Ай-ай-ай! — геть спантеличено прошепотів перший голос.

— До того ж він — тяжко хворий чоловік, цурається людей... Удома в нього бетонні стіни завтовшки цілий метр, щоб із вулиці не чути було жодного звуку... Як в'язень...

— Ай-ай-ай...

— Тсс! — Мод обурено повернула в той бік голову, і голоси замовкли.

В антракті всі побачили, що до ложі Ллойдів увійшов білявий Хоббі й потис руку Етель як добрій знайомій.

— Бачите, я правду казав! — гучно промовив у сусідній ложі низький голос.— Хоббі щасливчик! Правда, не треба забувати про Вандерштіфта...

Невдовзі Хоббі повернувся. Він устромив голову до ложі Алланів і гукнув:

— Ходімо, Маку! Старий хоче з тобою побалакати!

2

— Це Мак Аллан! — сказав Хоббі, ляснувши товариша по плечу.

Ллойд сидів, згорбившись і опустивши голову, у напівтемній ложі, з якої виднілася частина сліпучого кільця лож, заповнених усміхненими, веселими, балакучими жінками й чоловіками. Ллойд не підвів голови і, здавалося, нічого не почув. Та за хвилину він спокійно, сухо, хрипкуватим голосом промовив:

— Дуже радий бачити вас, містере Аллан! Я детально ознайомився з вашим проектом. Він сміливий, він грандіозний, його можна здійснити! Я зроблю все, що зможу! — Ллойд простяг Алланові руку — коротеньку руку з чотирикутною долонею, стомленою і м'якою, як шовк,— і підвів обличчя.