Хвіст тварюки зметнувся вгору, б’ючи по сторонах. Дерева вибухнули хмарами листя й гілля. Страховисько простягнуло свої ювелірні рученята, наче намагаючись приголубити мисливців, скрутити їх наче мотузки, розчавити їх наче полуницю, запхати їх до своєї верескливої горлянки, набитої зубами. Очі-валуни раптом опинилися на одному рівні з мисливцями, і вони побачили себе в них, немов у дзеркалі. Вони вистрілили просто в металеві повіки, в палаючу чорну райдужну оболонку.

Мов кам’яний ідол, мов гірська лавина, тиранозавр почав падати.

З гуркотом ламав він дерева, тягнучи за собою. Вивернув та розірвав Стежину.

Мисливці кинулися назад, геть. Тіло впало, десять тонн холодного м’яса й каменю. Рушниці вистрілили. Монстр мотнув броньованим хвостом, простягнув свої зміїні щелепи та завмер. Десь усередині луснув мішечок з рідиною, і з горлянки Страховиська вдарив струмінь крові. Він зросив мисливців і знесилився. Вони стояли в крові — червоні й блискучі.

Грім затих.

В джунглях запанувала тиша. Після лавини постав зелений спокій. Після кошмару настав ранок.

Біллінґс і Креймер сиділи на Стежині й блювали. Трейвіс і Лесперенс стояли з гарячими рушницями в руках і матюкалися. У Машині часу обличчям донизу лежав і тремтів Екельс. Йому вдалося дістатися Стежини й залізти до Машини.

Трейвіс повільно підійшов, поглянув на Екельса, взяв шматок марлі з металевої скрині та повернувся до тих, що сиділи на Стежині.

— Витирайтеся.

Вони почали стирати кров з шоломів. І також заматюкалися. Поруч, мов суцільний пагорб м’яса, лежало Страховисько. Зсередини його вмираючого тіла доносилося зітхання й дзюрчання, органи вже припиняли працювати, кров робила останні кола від шлуночків до селезінки, усе вимикалося, зачинялося назавжди. Здавалося, вони стояли біля локомотива чи екскаватора, що зазнав аварії, усі клапани якого були відпущені чи застопорені. Кістки хруснули — власна вага тіла, яке втратило рівновагу, мертві тонни м’яса, зламала тендітні передпліччя, що опинилися знизу. М’ясо осідало й тріпотало.