Та раптом — ще один тріск: вгорі відірвалася від стовбура велетенська гілка і з гуркотом поховала під собою мертву тварину.

— Ось воно, — Лесперенс подивився на годинника. — Саме вчасно. Це те велетенське дерево, яке насправді мало впасти й вбити тварюку. — Він глянув на мисливців. — Бажаєте світлину з трофеєм на спогад?

— Що?

— Ми не можемо забрати трофей у майбутнє. Тіло має залишитися тут, де тварина мала померти, щоб комахи, птахи, бактерії змогли дістатися нього, як це мало бути насправді. Тіло лишатиметься тут, рівновага збережеться. Але можу сфотографувати вас поруч із тілом.

Мисливці намагалися збагнути, але це їм не вдалося, і вони просто похитали головами.

Потім вони покірно потяглися за ватажками по металевій Стежині. Втомлено впали на подушки в Машині. Поглянули на знищеного Монстра, завмерлий пагорб, на якому вже працювали над гарячою бронею незвичайні птахи-рептилії та бурштинові комахи. Звук з полу Машини Часу примусив їх на мить скам’яніти. На підлозі сидів і тремтів Екельс.

— Пробачте… — промовив він врешті.

— Встати! — закричав Трейвіс.

Екельс підвівся.

— Виходь на Стежину, — наказав Трейвіс, наставляючи рушницю. — До Машини не повертайся, ми залишимо тебе тут.

Лесперенс схопив Трейвіса за руку:

— Стривай.

— Не лізь не в своє! — струхнув Трейвіс його руку. — Цей бовдур трохи не вбив нас усіх. Але якби тільки це. Поглянь на його черевики! Лише поглянь на них! Він зійшов зі Стежини. Він нас знищив! Нас позбавлять ліцензії! Тисячі доларів страхування! Ми гарантуємо, що жоден не зійде зі Стежини. А він зійшов. Ах ти ж, бовдуре! Я маю сповістити про це уряд, і вони відкличуть нашу туристичну ліцензію. А хто знає, що він зробив із часом, з історію?!

— Вгамуйся, він лише вступив у якийсь бруд.