— Я полював тигра, вепра, буйвола, слона, але тепер… — сказав Екельс, — Хвилююся наче дитя.

— Ша! — Сказав Трейвіс.

Всі зупинилися.

Трейвіс підняв руку.

— Там, попереду, — прошепотів він, — в тумані. Він там. Його Величність.

Джунглі були просторі й повні щебетання, шурхоту, мурмотання й зітхання.

Раптом усе це вщухло, немовбито хтось зачинив двері.

Тиша.

Удар грому.

За сотню ярдів від них із туману вийшов Тиранозавр Рекс.

— Це, — прошепотів Екельс, — це…

— Ш-ш-ш!

Воно рухалося, переставляючи велетенські, наче змащені олією, лапи. Воно здіймалося на добрі тридцять футів над більшістю дерев, велике злостиве божество, делікатно притуливши свої маленькі, субтильні ручки часового майстра до маслянистих панцерних грудей. Його задні лапи були як поршні — тисяча фунтів білої кістки, обтягнутої товстими линвами м’язів, у чохлі з блискучої шагреневої шкіри, запаковані в броні мов ноги якогось грізного воїна. Кожне стегно мало тонну м’яса, слонової кістки й сталевої сітки. А з величезної дихаючої клітини торсу звисали оті дві делікатні ручки, які могли б підхопити людину і дослідити її, мов ляльку, поки навколо навивалася зміїна шия. І сама голова, ціла тонна скульптурного каменю, легко піднята в небеса. І широко розтулена паща, з якої частоколом стирчали зуби, що радше нагадували ножі. Вічі, схожі на страусові яйця, оберталися, і в них не було жодного почуття, окрім ненажерності. Воно стулило рота в нестямній усмішці. Воно бігло, і його тазові кістки трощили дерева й кущі, його пазуристі ступні пружно чавили землю, залишаючи сліди шість дюймів завглибшки, на що б не падала його вага.

Воно бігло ковзним балетним поступом, надто врівноважене, збалансоване для своїх десяти тонн. Воно мальовниче прямувало до залитої сонцем галявини, мацаючи повітря своїми гарними ящірними ручками.

— Чорт, чорт, — рот Екельса засіпався. — Воно ж може простягтися і схопити місяця.