Сой відсахнулася від нього, як ужалена. Пен побачив в її очах відчай. Буря промайнула в них, за хвилею хвиля, і під її ударами Сой знесилено схилилась йому на плече.

— Я… я не знаю. Так, це правда, я боюсь його втратити. Я вже втратила його. Давно. Можливо, ще того дня, коли він уперше ступив ногою на береги Грата. Не знаю… Мені страшно… Щось підказує: я більше не побачу його… Ніколи!

Жалість стискувала Пенове серце лещатами.

— Ну, ну, облиш, дівчинко. Так не можна. Не мож-на… Зараз ми підемо з тобою… Знаєш, до кого ми підемо? — він розмовляв з нею, як з малою дитиною, сам цього не помічаючи. — Ми підемо до Лоса.

Пен сам злякався своїх слів. Майнула думка: “Що я ляпнув? Адже Лос досі кохає її. Чи зручно звертатися з таким проханням саме до нього? Хіба не Юліс став йому на путі?”

— Що може зробити Лос!.. — безнадійно промовила Сой.

— Ну, це ти не кажи! — зрадів Пен. — Лос чудовий діагностик, ти забула? Він дивиться сни людини і майже безпомилково визначає не тільки її душевний настрій, але й найменші відхилення у функціях організму. Його новий поліскоп водночас демонструє сон і реєструє всі сигнали, що надходять у мозок з організму. Два тижні тому Академія схвалила цей чудовий апарат. Тільки це треба зробити якось, щоб Юліс не знав…

Сой зробила невиразний жест рукою.

— Хай буде так, я згодна… А зараз, Пен, друже, залиш мене — я хочу побути одна…

Лос вимкнув поліскоп і замислено споглядав, як тьмяніє екран. Блимнула в центрі остання іскорка, як жарина у згасаючому багатті, і в ту ж мить кімнату залляло світло.

Лос поволі підвівся з крісла і попрямував до стіни навпроти. Він йшов і думав про те, що було б ліпше, якби Сой в цю хвилину кудись вийшла. Вперше йому не хотілося бачити цю дівчину — своє втрачене кохання. Досі він вважав, що мужність потрібна лише там, у Космосі, де загін сміливих волонтерів готується запалити ще одне сонце. Там можуть бути несподіванки, там підстерігає смерть. А зараз Лос волів би бути краще там, на Грутані.