Стіна безшумно розступилася перед ним. Його чекали. Діо тримав у руках малесенький відеофон — він не поривав зв язку з “СП-6”. Пен занотовував на нейрограф якісь свої міркування; ще кілька чоловік стиха про щось розмовляли. Та Лос їх не помітив, або ж помітив не більше, ніж стільці, на яких вони сиділи. З глибини кімнати на нього дивилися великі очі Сой. Він побачив у них чекання і тривогу, виклик і надію. Надію, яку він, Лос, мав зараз зруйнувати, вбити. Йому хотілося, страшенно хотілося збрехати, будь-що збрехати, аби тільки жила ота надія. Але він сказав:

— Сой! Ми б езпорадні… Його кличе Земля… Це її голос не дає йому спокою.

Надія згасла в очах дівчини, і Лос встиг подумати, що згасла вона, як остання іскорка на екрані поліскопа.

Сой кинулася до нього, похитнулась, наче їй забракло повітря.

— Ти…ти сказав неправду, Лос. Ти заздриш йому… Я тобі не вірю! Не ві-рю-ю…

Лос сумно схилив голову і вийшов з кімнати. Через півгодини він вилетів на Грутан.

Леонід Залата

УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ

Надвечір мене викликав Кайдаш. Він сидів, низько схилившись над столом, і розглядав крізь лупу шматочок бариту. Барит був як барит, хіба що покраплений зеленими жилками сурми. Оцю Кайдашеву звичку ми знали давно: розмовляючи, він завше крутив у руках який-небудь мінерал.