В Усть-Казгані, де наша партія цілий місяць просиділа відрізана від усього світу весняним бездоріжжям, Сашко підкинув йому зразок натічного гематиту, так званої “червоної голови”. Поверхня гематиту нагадує скам’янілі бульбашки. Сашко на кожній такій бульбашці видряпав таємничі знаки, позатирав їх, аби заплутати сліди, і непомітно підкинув Кайдашеві на стіл. В замкову щілину ми спостерігали, як Кайдаш, нічого не підозріваючи, підсунув до себе “червону голову” і — завмер, наче такса, що зненацька ткнулася носом в перепелине гніздо. Я гмикнув і заробив від Сашка штурхана. Кайдаш то блід, то червонів: видно, його мучили сумніви. Мабуть, Сашко перестарався, бо “професор” (так ми прозвали його за борідку клинчиком) кінець кінцем збагнув, що це чиясь витівка, і пошпурив гематит у відчинену кватирку.

Ми сподівалися, що після цього Кайдаш позбудеться “мінеральної звички”, котра всіх нас дратувала. І дарма. Наш начальник вдав, нібито нічого не сталося.

Одначе, все це не має стосунку до загадкової історії, яку я хочу вам розповісти. Я вже сказав, що надвечір мене викликав Кайдаш.

— Передай “хвости” Ізотовій, — сказав він так, наче ми про все давно домовилися. “Хвости” означали незакін-чені справи. — Ти коли-небудь бував в Ущелині синіх туманів?.. Маєш нагоду.

— ?

— Вранці за тобою заїде машина.

— А де вона, ця ущелина?

Кайдаш, нарешті, підвів голову. Рогові окуляри сповзли на кінчик широкого носа, поділеного канавкою на дві рівні половинки, обличчя зробилося добрим, зовсім не начальницьким, і мені спало на думку, що з Кайдаша був би неабиякий батько. І тут же я згадав, що дружина покинула його після першої ж експедиції, яка затяглася на цілих два роки. Всі ми знали, що Інка Ізотова не байдужа до нашого “професора”, та сказати про це йому не наважиться, а сам він сліпий, коли йдеться не про мінерали. Зате геолог з Кайдаша неперевершений…

Здається, я знову відхилився. Сьогодні думки мої якось стрибають, і я ніяк не можу зосередитися.