Розмова з Кайдашем була недовга. Ще до кінця робочого дня я встиг побувати в Інки, виписав на складі з півдесятка толових брусеників, детонатори, бікфорд і помчав додому. Мене пекла нетерплячка похвалитися перед Сашком — ми парубкували в одній кімнаті.

Сашка я застав у ліжку — в руках якийсь фоліант, ноги навхрест під стелю, через дірку в шкарпетці світиться п’ятка. Я вже відкрив рота, щоб похвалитися, та не встиг — Сашко ляснув долонею по фоліанту й підхопився.

— Ти тільки послухай! Ти знаєш, що тут пишеться? Що там писалося, я не знав, та не дуже й хотів знати, зате я добре знав, що найменше зло — це терпляче вислухати Сашка, тоді він скоріше відчепиться. Тим-то я кинув свій рюкзак у куток і зобразив на обличчі стовідсоткову зацікавленість.

Сашко сидів розпатланий, циганські очі палали і могли б когось налякати, тільки не мене. Я уявив собі, як Інка сушитиме голову над моїми карлючками і хоч-не-хоч змушена буде піти до Кайдаша, бо тільки він читав їх так, наче вони були написані його рукою. Щоправда, це не заважало йому картати мене на оперативках і погрожувати наказом, де мене буде зобов’язано разом з геологічним молотком носити друкарську машинку.

Тут я похопився, що зовсім не слухаю Сашка.

“…І коли привели Дангура в шатро, великий князь Святослав Ігоревич зустрів його вельми ласкаво, підвівся назустріч і вказав на м’який ослінчик проти себе.

— Сідай і звесели мою втомлену душу, — сказав Святослав. — А ти, Северине, розтлумач мені кожне його слово. А ти, Теренцію, запиши, щоб ми мали змогу, повернувшись у стольний Київ, всолодити серця княгинь пригодами.

Я вклонився великому князю і виконав його волю. Пергамент, де було записано півсотні мисливських історій, які так полюбляв Святослав, загинув, коли на нас зненацька напали яси

Дангур, славнозвісний касозький мисливець, так почав! свою розповідь: