— Великий князю руський Святославе, твої воїни захопили мене підступно, ти прийшов у мою країну з мечем і проливаєш кров моїх братів. Якщо ти завтра відпустиш мене на волю, я зберу військо і битимуся з тобою, доки не прожену додому або загину. Тепер кажи — розповідати?

Северин закляк з відкритим ротом, боячись переказувати князеві зухвалі слова полоненого касога.

— Ну! — притупнув ногою Святослав.

Тлумача він вислухав, насупивши брови, очі його іскрилися. Ми сиділи тихо, як миші, бо страшний у своєму гніві великий князь Святослав Ігоревич. Та все минулося гаразд. Князь заспокоївся, тільки голос його пролунав хрипко, коли він сказав:

— Я слухаю тебе, Дангуре.

І Дангур почав:

— Тобі, князю, сказали правду — я мисливець. Мені доводилося зустрічатися сам на сам з барсом, ведмедем і навіть тигром. Але розкажу я тобі пригоду, яка була не зі мною, а з моїм далеким пращуром. Мені розповів її мій дід, а дідові його дід, а йому теж дід. Одне слово, було це так давно, що й не знаю, коли. Мій народ жив тоді далі на південь, у передгір’ї.

Одного разу в селище, де жив мій пращур, прийшов чужий. Ніхто не знав, звідки і задля чого він прийшов, тим-то І зустріли його насторожено. Одяг на ньому був небачений, і та й сам він не скидався ні на друзів, ні на ворогів мого народу, його так і прозвали — Чужий, тим паче, що не знав він по-нашому ні слова. Ніхто, однак, не торкнув його й пальцем — зброї у Чужого не було, а закон забороняв переслідувати людину, яка прийшла з миром.

Цілий день ходив Чужий по селищу, роздивлявся, слухав розмови. А коли настав вечір, вождь наказав моєму пращурові нагодувати приблуду і дати йому притулок на ніч.

Який же був здивований пращур, коли вранці Чужий раптом заговорив. Голос у нього був трохи чудний, він клекотів, наче орел, одначе все можна було зрозуміти. Чутка, що Чужий заговорив, хутко облетіла селище. Жрець

Тоді вождь наказав привести Чужого і спитав його: