— Ні, ні! — вигукнув Голуб. — Не смійте й думати про це. Щоб більше таких розмов не було, ясно?

Естер опустила голову. Пасма густого каштанового волосся розсипалися, заховавши її обличчя.

— Гаразд, не буду, — тихо промовила вона.

— Отак, Естерко. Ну, давайте вмиватися, — сказав професор і важкою ходою попрямував до умивальника. — Скажіть, донечко, як справи у Красная? Сьогодні він до мене ще не приходив.

— Його викликали на засідання дисциплінарної комісії…

— Ага, я й забув про це… Що з ним скоїлося? Він щось говорив, але я, чесно кажучи, не прислухався.

Дівчина ще стояла біля стола, її погляд блукав десь далеко. Слабке проміння призахідного вересневого сонця пробилося крізь віти дерев, зазирнуло в лабораторію.

— Боюсь, пане професоре, що Іштвана виключать з університету, — промовила задумливо дівчина.

— Що ви кажете, люба? — Голуб рвучко обернувся і здивовано глянув на дівчину. Краплі мильної води стікали з його рук на підлогу. — Що ви сказали? Виключать?

— Так, пане професоре.

— Красная?

— Так, — одказала Естер.

Голуб знову почав ретельно милити руки.

— Ні, це неможливо, — мовив він після, деяких роздумів. — А в чому його, власне, звинувачують?

— Його батько був членом партії нілашів, — пояснила дівчина і пружними кроками підійшла до професора.

— В такому разі треба покарати батька, а не сина!

— Не в тому біда, пане професоре, ким був батько Іштвана, а в тому, що він не написав про це в автобіографії. Тепер товариш Каллош вважає, що Іштван навмисно приховав цей факт.

— А чому він не написав? — звернувся до дівчини Голуб.

— Тому, що батько для нього не існує. Так пояснив мені Іштван.

Очі Голуба округлились від здивування. Він перестав витирати руки.